Це була моя перша книга Люсі Скор. І перша взагалі в такому стилі. Так, я люблю читати зовсім інше – класику, історії з глибиною, атмосферою: сестри Бронте, Дафна дю Мор’є, Ремарк. Але цього разу захотілося чогось іншого. Перемкнутись. Просто спробувати. Без очікувань і без упереджень.
Не скажу, що читала з фанатичним очікуванням чогось “вау” – просто хотілось легкого роману, щось про кохання, з невеликим драматизмом і атмосферою маленького містечка. Ну от того типу історія, де читаєш, і уявляєш себе в кафе з гарячим капучино й теплим пледом.
І справді – перші сторінки “затягують”. Починається все доволі динамічно: втеча з весілля, сестра-злодійка, чужа дитина – і одразу розумієш, що нудьгувати не доведеться. Але десь посередині з’явилось відчуття, ніби читаю два різні романи: один – про емоції й пошуки себе, інший – про мафію, яку хтось притягнув за вуха.
Я не з тих, хто читає “бо треба”, “бо всі хвалять”, “бо модно”. Якщо книга не йде – я відкладаю. Життя надто коротке, щоб тиснути з себе сторінку за сторінкою. Але тут – вперше було щось інше. Ніби хотілось відкласти, але й дочитати теж. Було щось у цій історії, що тягнуло. І от я подолала ці 500+ сторінок. Тому ця рецензія – не “захват” і не “рознесення вщент”. Просто чесна думка: що сподобалося, що ні, і чи варто витрачати час на “Усе, що з нами навіки”.
Про що ця історія (але без спойлерів)
Усе починається з втечі з весілля – і з втечею з ідеального життя, яке виявилось не таким уже й ідеальним. Головна героїня, Наомі, тікає не просто від нареченого – а від себе колишньої. І випадково опиняється в маленькому містечку, де замість підтримки зустрічає ще більший хаос: зла сестра, чужа дитина, купа проблем і нуль планів на майбутнє.
І тут з’являється Нокс – той самий “буркотун із серцем”, якого всі ми десь уже читали, бачили, зустрічали. Його все влаштовує: самота, пес, робота. Але Наомі – як грім серед ясного неба. Вона лізе в душу, хоче все розібрати, а він – тільки каву й тишу.
Це не просто історія про “вони зустрілися – і жили довго і щасливо”. Це про страхи, втому, пошук себе, про те, як буває складно навіть просто жити, не те що будувати щось нове.
Так, тут є любов. Але ще більше – внутрішніх зламів, сумнівів, гумору, роздратування, самотності, нових шансів і трохи “не того, чого ти очікуєш”.
Що сподобалось і чому я не кинула на середині
Атмосфера маленького містечка, ще щось особливе. Для мене. Я сама живу у маленькому містечку, тому мені це знайоме та рідне. Оце коли всі всіх знають, плітки літають швидше за новини, а в барі завжди є той самий чоловік у тій самій футболці. Тут це відчувається. І якщо чесно – навіть захотілося хоча б на день “заглянути” в той Нокмаут: у бар, у бібліотеку, у перукарню. Містечко живе, дихає, дратує – але справжнє.
Але не атмосферою єдиною. Герої. Так, Наомі часом хочеться сказати: “та зупинись уже і подумай про себе”. А Ноксу – крикнути “перестань бути хижим єнотом і скажи вже щось нормально”. Але в цьому й суть. Вони справжні. Втомлені, трохи поламані, але живі.
Гумор, це ще одна причина чому не кинула книгу. Не кожен автор це використовує. Але він потрібен. Він дає щось своє. Є діалоги, від яких реально посміхаєшся. Не “ха-ха, жарт на 100”, а просто теплий, трохи іронічний гумор. І він тут дуже доречний, у більшості моментів. Інакше з тими всіма кризами можна було б і не дотягнути до фіналу.
Вейлет – це взагалі окрема причина не кидати книгу. Мудра, колюча, реальна. Історія з нею – не для фону, а важлива частина всього. І саме вона додала глибини, якої бракувало в деяких моментах між дорослими.
Попри те, що книга немаленька, читається легко. Особливо з середини – починаєш “ковтати” сторінки й не помічаєш. Це не той випадок, коли на кожному розділі думаєш: “ага, ще 10 і кінець”.
А що не зайшло – коротко і по-чесному
Було кілька моментів, через які я ловила себе на “ну серйозно?”. Якщо коротко – це:
- вік героїв і їхня поведінка;
- головний герой із перепадами;
- сцени 18+ без фільтрів;
- раптовий сюжетний “екшен”.
А тепер трохи розгорнуто – по черзі.
Вік і поведінка героїв. Наомі – 36, Нокс – 43. Але місцями здається, що їм по 22. Реакції – як у підлітків: хто образився, хто зник, хто нічого не пояснив. Іноді мило, іноді хочеться сказати: “ну камон, ви ж дорослі”.
Нокс і його “буркотіння”. Є межа між складним характером і просто непослідовністю. Тут він добрий, тут відштовхує, тут знову тягнеться. Мені не вистачило стабільності. Більше рефлексій, менше емоційних качель – і було б крутіше.
Драма з мафією. Звідки? Навіщо? Для чого? Це той момент, коли історія йшла своїм шляхом – і раптом її хтось підхопив і вставив “екшен”. Дуже чужорідно.
“Спайсі” сцени. Тут уже кому як. Особисто я чекала трохи більше “чуттєвості”, а не лише “буквальності”. Але розумію: кожен автор пише по-своєму. Для когось – норм, для когось – забагато.
Так, не критично, але ці моменти трохи “гризли”.
Тож чи варто читати?
Фанатам сучасних романів, історій “буркотун і сонечко”, тим, хто хоче емоцій, містечкової атмосфери, драми й трохи “гаряченького” – однозначно так.
А от тим, хто шукає глибину, історію, тонку психологію, уникає сюжетних “тропів” і хоче більш виважений настрій – швидше за все не зайде.
Не скажу “читайте всі негайно” – бо це не та книга і, мабуть, немає ще жодної книги, яка б 100% подобалась всім. Але точно скажу: якщо хочеться просто історії. Не ідеальної, не глибокої до дна, але щирої, коли потрібно перемкнутися від чогось глибокого чи “важкого” – то “Усе, що з нами навіки” може зайти.
Це книга не про сенси на віки, а про життя от просто зараз. Про те, як іноді хочеться втекти. Як хочеться, щоб хтось просто підтримав. І як складно визнати, що ти сам собі вже не подобаєшся – і з цим щось треба робити.
Так, тут є слабкі моменти. Так, можна було менше штампів, більше логіки й дорослості. Але, як на мене, у неї є головне – вона справжня. І якщо читати її не з критичним поглядом, а просто “для себе” – можна і посміхнутись, і навіть трошки порефлексувати.
Не шедевр. Але не порожня. А для мене – це вже аргумент.
