В’ячеслав Чорновіл – від народження в Єрках до трагедії під Борисполем

У 2027 році Черкащина відзначатиме Рік В’ячеслава Чорновола. Саме тоді минає 90 років від дня його народження, і обласна рада вже ухвалила таке рішення. А у Вільхівці на Звенигородщині, у хаті, де минули його шкільні роки, працює садиба-музей. Стоїть вона просто біля траси, тож звертати нікуди не треба, а нещодавно там з’явилися ще й коричневі туристичні вказівники. Тільки будьте уважні, бо коли спускаєшся з гірки, садибу легко проґавити. Усередині зберегли меблі, речі родини та навіть квітник, який він посадив власноруч.

Та за цією тихою хатою стоїть людина, яку КДБ у своїх документах називав «Неугомонним». Його тричі заарештовували, понад п’ятнадцять років він провів у таборах і на засланні, а за кілька днів до смерті ще встиг вести Народний рух. На прощання з ним 1999 року прийшли близько 200 тисяч людей. Як син сільських учителів із Черкащини став одним із символів боротьби за незалежність і чому питання про його загибель досі не закрите, – усе це про одне життя, яке точно варто знати.

Хто такий В’ячеслав Чорновіл

Якщо коротко, В’ячеслав Чорновіл – український журналіст, дисидент і політик. Він один із тих, без кого незалежність України могла б і не настати 1991 року. А якщо зібрати його життя в кілька цифр, вийде так:

Що	Факти
Арешти	Тричі: 1967, 1972 і 1980 роки
У неволі	Понад 15 років у таборах і на засланні
Народний рух України	Один із засновників у 1989 році, а з 1992-го голова
Вибори 1991 року	Друге місце, 7,4 мільйона голосів, тобто 23,27%
Верховна Рада	Народний депутат трьох скликань, з 1990 по 1999 рік
Звання	Герой України, присвоєно посмертно у 2000 році

Програв він тоді Леонідові Кравчуку, колишньому секретареві ЦК Компартії. А через 32 роки, у 2023-му, соціологи запитали тих, хто голосував 1991 року, кого вони обрали б тепер. Понад 80% назвали Чорновола.

Дитинство, освіта і перші кроки в журналістиці

Народився В’ячеслав Чорновіл 24 грудня 1937 року в селі Єрки, тоді Київської області, а нині Черкаської. Батьки обоє були вчителями. Батько походив зі старовинного козацького роду, а мати – з родини меценатів Терещенків. Навіть за радянської заборони вдома святкували Різдво й Великдень і говорили тільки українською. Сестра Валентина згадувала, як брат вилив на неї відро холодної води, коли вона вжила російське слово, і що цей «холодний душ» запам’ятався їй на все життя.

У 1946 році родина переїхала до Вільхівця, у ту саму хату, де тепер садиба-музей. Читати він навчився у 4 роки, тож до школи пішов одразу в другий клас, а 1955-го закінчив її із золотою медаллю.

Того ж року В’ячеслав вступив на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка, а після другого курсу перевівся на журналістику. Уже 1958 року його погрожували виключити за політичні погляди, тож майже рік він пропрацював на будівництві доменної печі в Жданові, нинішньому Маріуполі. А 1960-го повернувся і закінчив університет з відзнакою, захистивши диплом про публіцистику Бориса Грінченка.

Далі був Львів. З 1960 по 1963 рік він працював на телебаченні редактором молодіжних програм. Потім повернувся до Києва, щоб завершити кандидатську, працював на будівництві Київської ГЕС, у газетах «Молода гвардія» і «Друг читача». Саме в ці роки він зблизився з шістдесятниками, молодими поетами, художниками та публіцистами, які відкрито говорили про русифікацію. І дуже скоро журналістика привела його до зовсім іншої боротьби.

Дисидентська діяльність, арешти та самвидав

Перелом стався 4 вересня 1965 року. На прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл вийшли до зали та закликали протестувати проти арештів української інтелігенції. Чорновола відразу звільнили з «Молодої гвардії», а він почав робити те, що вмів найкраще, – писати.

Так з’явилися дві праці, які розійшлися самвидавом:

• «Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966) – аналіз судових процесів над шістдесятниками, у якому він показав, як порушували навіть радянські закони.
• «Лихо з розуму» (1967) – збірка документів і портретів двадцяти засуджених. Книжку видали за кордоном, а 1975 року Чорновіл отримав за журналістику британську премію Ніколаса Томаліна.

Відповідь влади була передбачуваною. У серпні 1967 року його заарештували та засудили до трьох років, але вже 1969-го звільнили за амністією. Після цього він почав видавати підпільний журнал «Український вісник». З 1970 по 1972 рік вийшло шість номерів, які передруковували на машинці й переправляли за кордон.

12 січня 1972 року Чорновола заарештували вдруге. Цього разу на нього чекали мордовські табори, а потім заслання в Якутію, звідки він 1979 року заочно вступив до Української Гельсінської групи. А в 1980-му, якраз перед Олімпіадою в Москві, йому сфабрикували звинувачення у спробі зґвалтування і дали ще п’ять років. В Україну він повернувся лише 1985-го.

Шлях, яким він пройшов, українська інтелігенція знала вже не одне покоління. За три десятиліття до нього, 1934 року, заарештували поета Євгена Плужника, який загинув на Соловках. А Іван Багряний пережив одиночку, табори Далекого Сходу та камеру смертників, а потім описав це в «Саді Гетсиманському». Різниця лише в тому, що Чорновіл дожив до того дня, коли зміг боротися вже на волі.

Політична кар’єра в незалежній Україні

Після повернення з заслання він не зупинився. 5 грудня 1987 року Чорновіл відновив «Український вісник», а у вересні 1989-го став одним із засновників Народного руху України. Ще кілька років тому за таке давали табір, а тепер його обирали люди.

У березні 1990 року Чорновола обрали народним депутатом, а у квітні він очолив Львівську обласну раду. 1 грудня 1991 року, у день референдуму, балотувався в президенти й посів друге місце з 23,27% голосів. У Галичині за нього проголосувала абсолютна більшість виборців.

Від посади голови облради він відмовився навесні 1992 року, щоб зосередитися на Русі. У лютому того ж року він став співголовою, а в грудні – єдиним головою. Ще двічі, у 1994 і 1998 роках, його обирали до Верховної Ради. А в лютому 1999-го в Русі стався розкол – частина фракції усунула Чорновола від керівництва, і опозиційне крило очолив Юрій Костенко. Минуло лише кілька тижнів, і 25 березня Чорновіл загинув.

Особисте життя: дружина та діти

За всіма цими арештами, таборами й виборами стояло ще й особисте життя, і ціну за його вибір рідні платили разом із ним. Офіційно Чорновіл був одружений тричі. Перша дружина, Ірина Брунець, народила йому 1962 року сина Андрія. Від другого шлюбу, з лікаркою Оленою Антонів, 1964 року у Львові народився син Тарас. Він виріс, коли батько був у неволі, а згодом теж пішов у політику й став народним депутатом.

Найдовшим став третій шлюб. З поетесою і правозахисницею Атеною Пашко Чорновіл одружився 1969 року. А познайомилися вони в київській квартирі Івана Світличного, де збиралися шістдесятники. Вона чекала його з таборів і заслань, а 1991 року очолила Союз українок. Саме Атені Пашко довелося 25 березня 1999 року дізнатися, що чоловік загинув на трасі під Борисполем. Вона пережила чоловіка на тринадцять років і померла в Києві 2012 року.

Загибель В’ячеслава Чорновола

Звістка, яку того вечора отримала Атена Пашко, наступного ранку облетіла всю країну. Людина, яка пережила три арешти, табори й заслання, загинула на звичайній трасі в розпал підготовки до виборів. І обставини тієї аварії досі не дають спокою.

Коли і як загинув В’ячеслав Чорновіл

До президентських виборів 1999 року лишалося пів року, і Чорновіл повертався до Києва з передвиборчої поїздки. Пізно ввечері 25 березня на трасі Бориспіль – Золотоноша його службова Toyota врізалася в КамАЗ із зерном, який розвертався посеред дороги. Політик і водій Євген Павлов загинули на місці. Прес-секретар Дмитро Понамарчук вижив, але від удару знепритомнів і нічого не бачив.

Версії загибелі та розслідування

Уже наступного дня МВС назвало це звичайною ДТП, але Рух одразу заговорив про вбивство. Згодом з’ясувалося, що слідчі експерименти суперечать показанням водія КамАЗа. 2011 року тіло ексгумували, а 2014-го суд закрив справу через строк давності, але її невдовзі відновили. 2021 року колишній заступник генпрокурора Микола Голомша заявив, що Чорновола могли добити кастетом. В Офісі генпрокурора відповіли, що перевіряють версію умисного вбивства, але даних про кастет немає. Формально слідство триває й досі.

Чорновіл не єдиний відомий українець, навколо смерті якого роками не вщухають суперечки. Загибель композитора Володимира Івасюка 1979 року офіційно назвали самогубством, але багато хто й досі підозрює КДБ. У справі журналіста Георгія Гонгадзе, вбитого 2000 року, засудили виконавців, а не замовників. А в нещасний випадок, у якому 2015 року загинув Кузьма Скрябін, частина шанувальників так і не повірила. Відповідей суспільство чекає досі.

Цитати та цікаві факти про В’ячеслава Чорновола

Та пам’ятають Чорновола не через загадку його смерті. Від нього лишилися слова й звички, які розповідають про нього більше за будь-яку біографію:

• Підсумок своїх табірних років він висловив сам: «Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи».
• У 1971 році, звертаючись до Комітету ООН з прав людини, Чорновіл написав, що краще помре за ґратами, ніж зречеться своїх принципів.
• Назва «Лихо з розуму» з’явилася після допиту. Слідчий КДБ пообіцяв, що Чорноволу «трохи збавлять» розуму, і той відповів йому книжкою.
• Курити він покинув ще підлітком, коли батько змусив його з’їсти цигарки. Відтоді не закурив жодного разу, навіть у таборах.
• Він любив походи Карпатами, рибалку й гриби, а ще збирав польові квіти. Квітник у Вільхівці посадив саме він.

Про власну смерть Чорновіл колись сказав, що хотів би піти «миттєво, на льоту». Ці слова збулися на трасі під Борисполем.

Мабуть, саме тому про нього так довго пам’ятають. Він жив і говорив так, як думав, навіть коли за це платив свободою.

Пам’ять про В’ячеслава Чорновола

Пам’ять про нього сьогодні можна буквально побачити на мапі. Вулиці й проспекти Чорновола є в багатьох містах. У Черкасах, наприклад, під час декомунізації на його честь перейменували колишню вулицю Енгельса. І на мапах він тепер поруч з іменами інших українців, яких радянська влада намагалася змусити замовкнути, від Олександра Довженка до Івасюка та Стуса.

Пам’ятники Чорноволу стоять у Києві та Львові, і щороку 25 березня біля них збираються люди. Похований він на Байковому кладовищі в Києві. З 2018 року журналістам вручають премію імені В’ячеслава Чорновола за найкращу публіцистичну роботу, яка зміцнює історичну пам’ять і національну свідомість. А у Вільхівці працює садиба-музей, про яку ми згадували на початку. У 2027 році, коли Черкащина відзначатиме його 90-річчя, там, найімовірніше, буде особливо людно.

В’ячеслав Чорновіл на фото

Найкраще про людину інколи говорять світлини. На ранніх фото Чорновіл молодий журналіст зі Львівського телебачення, ще до арештів і таборів. На пізніших архівних знімках уже видно сліди років неволі. А на фото кінця 1980-х він стоїть на трибунах мітингів, перед тисячами людей, які прийшли слухати того самого «Неугомонного».

В’ячеслав Чорновіл у молодості

Чорновіл на мітингу

Чорновіл під час виступу у зрілому віці

В’ячеслав Чорновіл у 1990-х

Порівняйте його портрет молодості й портрет політика 1990-х, і стане зрозуміло, що між ними ціле життя, віддане одній справі.

Та найважливіше, що лишилося після Чорновола, не вміщається ні в музей, ні в назву вулиці. Він хотів бачити Україну незалежною тоді, коли за таке давали табір, і дожив до того, щоб за неї голосувати. Тож сьогодні, коли наша держава знову виборює свою свободу, його ім’я звучить як нагадування, якою ціною вона дісталася.